P. Židonio nuotraukos

Осіннє життя – без дому та Батьківщини

Любов Фріч – біженка, яка переїхала в Паневежис, вісімдесяти річна хвора жінка, яка може ходити тільки з тростиною та постійно приймає ліки.

Незважаючи на це, з великим страхом і багатьма сумнівами, вона дуже хвилювалась за своїх онуків і правнуків і намагалася врятувати їх від війни в Україні, їм довелося подолати багато кілометрів.

„Ми з чоловіком побудували будинок, викопали колодязь, засадили фруктовий сад. Виховали дітей, дочекалися правнуків. Я твердо вірила, що моє життя у похилому віці буде спокійним, зимою сидітиму біля запаленого каміна, навесні радітиму квітучому саду, восени збиратиму його плоди, буду разом з родиною. Але я, переступивши восьмий десяток, втратила все це. Я живу в чужій країні, в чужому будинку, слухаю чужу мову“, – розповідає українка Любов Фріч, яка втекла з війни до Паневежису.

Ukrainietė apie gimtąjį Mariupolį negali kalbėti be ašarų.

Лише трохи бракувало, щоб під час втечі з бомбардованого і обстріляного рідного Маріуполя вона була відправлена в глибини Росії. Агенти нападників зваблювали її туди. Але, родичі Любові, які живуть у Канаді, допомогли їй потрапити до Литви.

„Не повертається язик навіть побажати загарбникам, які напали на Україну пережити такий біль, який пережила я та моя онука Христина, дві її доньки та ще один онук, двоюрідний брат Христини, які втекли разом“, – каже Л. Фріч.

Вона може ходити лише за допомогою тростини, постійно приймає ліки. Проте їй довелося пройти багато кілометрів, у великому страху за дітей та онуків, яких вона намагалася врятувати від війни. Під час бомбардувань – жити в підвалах, під час обстрілів ночувати у ванній, морити голодом себе та дітей. Після таких випробувань можливість прийняти душ стала для Любові раєм.

Тікаючи з Маріуполя, Любов, окрім документів, прихопила і декілька теплих речей, а також кинула і товстенький блокнот. Зараз він повністю розписан різними назвами продуктів. Написано десятки сторінок українських слів, що означають – оселедець, картопля, ковбаса, капуста, хліб. Їх писали маленькі правнучки та внуки, коли родина тікала від війни.

„Діти були настільки голодні, що вже й мріяти не могли про цукерки, тістечка чи печиво. Їх мрія був хліб. Вони придумали записати в цей блокнот свої мрії“, – сказав Л. Фріч.

Любов разом зі своїми близькими знайшла притулок у Паневежисі.

Через болі в ногах українка мало виходить зі своєї квартири. Вдома вона готує для своєї родини і в’яже шкарпетки для українських військових. А також дуже сумує за рідною землею, тому що для старої людини, як і для рослини, важко бути викопаним і пересадженим десь в інше місце, дуже важко прижитися. Україна платить їй пенсію в розмірі 4000 гривень – 100 євро – за своє життя вона працювала лаборанткою. Литва також виділила їй пенсію у розмірі 173 євро. Біженка з війни стверджує, що цього вистачить, потрібен лише мир на її рідній землі та в усьому світі.